В корзине
товаров: 0

Шалене танго

Нет в наличии

61,20 грн

Книга больше не появится.

Нашли книгу в другом интернет-магазине дешевле? Мы оплатим разницу!
На следующую покупку в нашем магазине вы получите:

скидку 1,84 грн

(3% от текущей покупки)

Шалене танго

Кликните по изображению для просмотра в полном размере

Уменьшить
Увеличить

Больше изображений

  • Дополнительная информация
    • Артикул
    • O_24676
    • EAN-13
    • 9789662486025
    • Издатель
    • Урбіно
    • Год издания
    • 2010
    • Количество страниц
    • 224
    • Автор
    • Іоанна Фабіцька
    • Переплет
    • Твердый
    • Формат
    • 130Х205
    • Язык
    • Украинский

    Йоанна Фабіцька – відома польська письменниця, кінознавець. Дебютувала 1993 р. поетичною збіркою «Терпкіший смак». Авторка циклу книжок про життя підлітка Рудольфа та його химерну родину: «Шалене життя Рудольфа» (2002), «Підтюпцем» (2004), «Секс та інші неприємності» (2005), «Танго ортодонто» (2006). Роман «Шалене танго» вийшов 2008 р.
    «GAZETA POMORSKA» про роман «Шалене танго»: «Якщо Ви шукали легкої, приємної, сповненої гумору книжки, то Ви її знайшли».
     

    Уривок 

    – Аллах акбар! Аллах акбар! – натхненно вигукував молодий араб, якому щойно наділи кайданки працівники служби безпеки. Він шарпався, як навіжений, а його обличчя світилося в екстазі. Очманілі від спеки англійські поліцейські жували гумку, і з тупою педантичністю втовкмачували йому, що востаннє вірять у його погрози й немає чого розраховувати на чергове затримання. «Терорист» виявився їхнім давнім знайомим, невиліковним комедіантом, хворим на нарцисизм. Коли його було викрито, він підвівся з підлоги й поплентався до бару по пляшечку коли, повторюючи як мантру своє «Аллах акбар!».

    Ядзя подумала, що Бог, на жаль, анітрохи не «акбар», якщо покинув її посеред цієї жорстокої цивілізаційної пастки, якою став страйкуючий аеропорт. Галас, від якого розколювалася голова, гучнішав довкола з кожною хвилиною. Мультикультурний тлум лементував усіма мовами світу, а народ в істериці одночасно гасав туди-сюди, ніби на головній вулиці Нью-Делі. Бракувало хіба що прокажених, з надгнилими кінцівками, які відпадали зненацька, й священних корів з їхніми купами посеред дороги й цілковитою індуїстською незворушністю. Якби зараз під рукою опинився якийсь буддійський монастир, Ядзя не вагаючись покинула б свою розтельбухану валізку (у якій саме зіпсувався замок), зловісний привид кульгавої долі на горизонті й власне кохане, але таке капосне чадо. На жаль, ченці були далеко, нірвана ще далі. Зате зовсім близько опинилася родина спітнілих німців, які нетерпляче тупцювали на місці. Наймолодше німченя з буйволячою грацією саме топтало ратичками два останні рогалики, куплені завбачливим Ядзиним синочком – Густавом.

    «Ну, до всього мені ще тільки клімаксу бракує», – подумала Ядзя й гепнулася на картонні коробки, дбайливо обклеєні стрічкою з написом: «Симпозіум любителів орігамі».

    Минала сьома година страйку носіїв у терміналі дешевих авіаліній «Скай Флай» під Лондоном. У повітрі аромат східних пахощів змішувався із запахом ковбаси, запханої в багаж, пряних приправ і смородом спітнілих тіл. Від усіх тхнуло однаково сильно й неприємно. Фаза скрайнього збудження в пасажирів змінювалася апатією й безпорадністю. Треба почати берегти сили. Хтозна, скільки це ще протриває? Щодо Ядзі, то їй було байдуже. Вона якраз дійшла до межі, переступивши яку, людина вже нічому не дивується. Спокійно дивиться по ящику репортаж про яку-небудь криваву різанину, а тоді бачить власних сусідів і родичів, котрі ридають перед камерою: «О-о-о-ох, це жахливо... Я б ніколи не повірила, що вона може таке зробити. Завжди була слабовитою жіночкою, гарною матір’ю й зразковою розлученою дружиною».

    Узагалі-то, Ядзя ніколи не була гарною матір’ю, принаймні точно не такою, яка б задовольнила кровожерне суспільство, спрагле поту, крові й сліз на важкій, наче артилерія, материнській службі. Власне кажучи, кращою матір’ю для себе самого був її синок, понад вік розвинений восьмирічний хлопчик: завбачливий і обов’язковий, зарадний і педантичний, словом, цілковита протилежність своїй неврастенічній, безпорадній матусі, яку вічно випробовувало життя, раз-у-раз кидаючи її у вир розпачу. На жаль, Гуцьо подорослішав зарано й був абсолютно позбавлений безтурботності й життєвих радощів дитини його віку. Малого постійно розшарпували екзистенційні сумніви, він звично переживав «про запас» і був просто-таки зразком, коли йшлося про вигадування нещасть і катаклізмів, які могли впасти на їхню маленьку родину. Тож, намагаючись випередити долю й перехитрувати фатум, хлопчина завжди був напруженим, сторожким і все сприймав надто серйозно. Усе це призвело до того, що в колі близьких і не дуже знайомих, він уважався екземпляром рідкісним, важким і занудним. Будь-який прояв поблажливої інфантильності, з якою дорослі звикли ставитися до дітей, Густав одразу помічав, і не залишався в боргу, де­монструючи проникливість і гіркий досвід знайомства з людською природою. Така його поведінка вкупі із життєвою безпорадністю Ядзі спричинилася до того, що в неї в рубриці «друзі» постійно значилося: півтора, місцями два. Зараз це число наближалося до нуля, хоча ще вчора здавалося, що Ядзя нарешті завжди засинатиме на сильному плечі самця. А Гуцьо, своєю чергою, здобуде чоловічий взірець для наслідування, і їхня двоособова досі сімейка отримає постійний приплив тестостерону.

    Два роки тому Мешко, чоловік зі слов’янським іменем, похмурою душею й багатою уявою, з’явився на краю їхньої життєвої ями (до якої знову гепнулася Ядзя) й прорік: «Відтепер усі твої проблеми скінчилися, бейбі». А що кожна закохана жінка стає ідіоткою, Ядзя, не змигнувши оком, повірила в ці декларації, не бажаючи помічати, що виконати їх неможливо, бо вони породжені очевидною й оманливою впевненістю в чоловічій усемогутності. Справу було зроблено, Ядзя опинилася в його ліжку, і Мешко виїхав до Лон­дона, де як класний будівельник з перспективами, повинен був підготувати ґрунт для спільного щасливого майбутнього. Надалі їхній роман розвивався переважно в листах.

    (...) Кохана, – писав він з далекої Англії. – Ти не повіриш, але я вчора стояв такий сумний на Вікторії, і хіба що спогади про твою дупцю рятували мене від повної хандри. Хлопці скочили щось перехилити, але ж я Тобі обіцяв, що не буду тут пити. Аж раптом до мене забалакав якийсь чепурунчик. Спершу я думав, що то англюк, та й до всього педрило, аж то поляк, католик. Ну, супер! Післявоєнна еміграція, прошу-перепрошую, їй-Богу. Бейбі, він мені зразу дав роботу, ще й абсолютно легальну! Йому кров з носа треба когось для викінчення будинку. Ну, ти тепер як приїдеш, то в нас буде рілі, рілі парадайз. А в тому нашому раю будемо собі гасати голяка, не стидаючись, із фіговим листком. І Тобі не треба буде нічого робити, нічогісінько. Я Тебе буду й годувати, і поїти, і мити Тебе буду цілу-цілісіньку. Ух, я взагалі такий крейзі, як про Тебе думаю, такий крейзі, що в мене напевне яйця вибухнуть, так я за Тобою сумую...



    Господи, і вона могла закохатися в такого придурка! Певне, сама собі вирішила зробити на зло, коли з ним зв’язалася всупереч інтуїції, здоровому глузду й усім знакам на небі й землі, які віщували нещастя. І все-таки вона його кохала й сумувала за ним так, що як тільки виникали сумніви, Ядзя швиденько притлумлювала всі свої підозри й страхи, поглинаючи гори їжі. І чекала, постійно чекала.

    Тим часом Мешко настільки зручно влаштувався на еміграції, що настав момент для рішення: закриваємо наше життя в Польщі, розпочинаємо future на Британських островах, у країні скандалів у королівській родині, гри в поло, незворушності й терактів. І коли він учора під час святкової вечері зворушено пробурмотів: «Сонечко, я хочу тебе з деким познайомити», Ядзя була впевнена, що це буде:

    а) його мати;

    б) англіканський священик, який їх повінчає;

    в) лакей і управитель їхнього лондонського маєтку.

    На жаль, це виявився варіант г): майбутня мати його дитини («Сонечко, сорі, але я не міг би жити подвійним життям»).

    Щоб не заколоти падлюку виделкою для крабів, Ядзя негайно помчала в аеропорт, запихаючи до своєї торбинки якийсь одяг, дитину й розчавлене почуття власної гідності. Усю дорогу в метро Густав скиглив, що вони забули взяти Раймунда. То була на диво бридка, вилиняла одноока за­бавка, яку Гуцьо давним-давно дістав від свого батька. Той, повертаючись із нічної гулянки, купив його принагідно
    в якогось вуличного п’янички. Уже сам Раймундів вигляд свідчив про його бурхливе минуле. З писка в нього стирчали два оранжеві, непропорційно великі ікла, які додавали цьому страшкові певного драматизму. Зрозуміло, що він навіки підкорив вразливе дитяче серце.

    – Ну, не плач, ну, будь ласка... – Ядзя виявилася зовсім безпорадною перед синовим розпачем. – Я тобі куплю якогось іншого ведмедика.

    – Це не був ніякий ведмедик, а..., а... ну-у-у-утрія, бу-у-у-у!!!

    А й справді, Раймунд був нутрією й скидалося на те, що він щез із їхнього життя так само безслідно, як Мешко, нова школа Гуця, прогулянки по Ноттінґ-Гілл та ідилічне життя під крилечком королеви. Мати й дитина зіщулилися на сидіннях, переживаючи кожен по-своєму власну пекучу втрату.

    Страйк в аеропорту виявився для них, власне кажучи, благословенням.

    Ядзя, прикута до цього місця разом з тисячею інших людей, могла трохи охолонути, переконатися, що іншим жінкам іще гірше (у черговий раз старопольський засіб від хандри виявився поза конкуренцією). Навіть якщо зараз вони й перебувають у щасливих шлюбах, то їх точно колись покинуть. Вона зрозуміла, що це просто закодоване в природі чоловіків, і важко мати до них якісь претензії... Вони такі собі нижчі, недорозвинені форми існування, послідущий людський вид... Тож єдине слово, що спадало їй на думку зараз, коли Ядзя заклякла в розпачі й дивилася на всіх цих пихатих чваньків в авіаційних уніформах, лінивих прибиральників, що ховали папірці під килимками, череватих батьків родин, які мало не порозлягались на пластмасових стільчиках, шмаркачів, що вже гаркали на своїх дівчат, і маленьких прикрих хлопчаків, котрі надимали пухирі жуйки й зневажливо вистрілювали ними просто в обличчя власних сестер, а ті сиділи з виглядом природжених рабинь... отож, єдиним словом, яке спадало їй на думку було «знищення». Принаймні до моменту, коли вона пригадала про власного сина.

    – Не переживай, я тобі допоможу її випити, – пробурмотів той, силкуючись закрити зіпсований замок у валізі.

    – Що випити? – Ядзя глянула на нього, як на інопланетянина. Траплялися хвилини, коли впевненість, що вона народила прибульця з інших світів, була стопроцентною.

    – Ну, цю гірку чашу, яка тобі нині дісталася. Але ж людина за період еволюції чогось навчилася...

    З останніх сил Ядзя урвала лекцію про захисні механізми, які людська психіка запускає в критичні моменти.

    – Якщо не припиниш негайно, покину тебе на першому ж контрольному пункті.

    Вона почувалася справді втомленою, вижертою ізсередини якимсь велетенським хробаком, і з вирвою після вибуху авіабомби замість серця. Брудна, липка від поту, огидна й вичавлена, як цитрина. Їй було за тридцять, усі знають, що в цьому віці схуднути геть непросто, а секс видається не таким казковим, як про це пишуть у бабських журналах. На додачу прокинувшись якось уранці, можна побачити в дзеркалі власне подвійне підборіддя. Вона повсякчас запитувала себе: як це так, щоб кожного разу фінал був однаковісінький? Спершу повне очамріння, плани й сподівання, і раптом ні сіло, ні впало: бемц! У ній зростало величезне відчуття, що світ скривдив і покинув її, і вона вже зовсім не криючись, розплакалася. Однією рукою намагалася надягти чорні окуляри, а другою витерти соплі, що дзюрком текли з носа. Дістала носовичка, окуляри випорснули
    з руки й брязнули на підлогу прямісінько під чоловічі ноги, у піжонських кросівках і фірмових штанях... Почувся хрускіт пластмаси й скла.

    – А-а-апчхи! – Ядзя чхнула, густо вкриваючи соплями круті кросівки незнайомця.

    – Курва мать..! – верескнув чепурунчик чистісінькою польською й скорчив таку міну, наче хотів будь-що втекти від своєї вкритої шмарклями ноги. – У вас що, зовсім дах поїхав?

    Ядзя не спромоглася на якусь дотепну відповідь. У її серці жах змішався з полегшенням, бо що не кажи, а зустріти земляка завжди приємно. Людина не почувається такою самотньою. Разом з тим вона замислилася, як це дехто може ходити у взутті, вартим декілька її зарплат, і що робити, коли цей прилизаний клоун зажадає фінансового відшкодування?

    – Перепрошую, але ж я це зробила не навмисне, еге ж?

    Тим часом Густав, золота дитина, з величезним натхненням чистильника-початківця припав до ніг незнайомцеві. Витираючи носовичком зневажені кросівки, він щомиті спльовував на них.

    – Це «Найк», правда? – упевнено запитав хлопець.– Остання модель... «Найк» відкрив у Китаї ще одну фабрику... Там працюють п’ятирічні діти, а платять їм по двадцять центів за десять годин роботи.

    – Е-е-е... – Чоловік відчув, що потрапив у пастку й погляд його заметушився, немов шукаючи, куди втекти.

    – Я можу відшкодувати кошти хімчистки, – запропонувала Ядзя, витираючи носа.

    – Та не жартуйте... – він стояв знічений, розсіюючи довкола млосні запаморочливі пахощі туалетної води «Раш» від Гуччі.

    Цей запах викликав у Ядзі незрозумілий смуток. Він непокоїв і притуплював гостроту зору. Ось чому замість того, щоб замовкнути, вона підсвідомо продовжувала цей принизливий обмін репліками.

    – Певне, що жартую... Я така собі дотепниця. Із самого ранку смішки з мене так і пруть. – Її голос небезпечно здіймався до чимраз вищих частот. – Отак собі походжаю й сякаюся на людей, ха-ха-ха! Мені все подобається, навіть те, що я залишилася сама як палець, з дитиною, і тепер не знаю, як знайти сили, щоб пережити черговий день! Ну, чого ж ви не регочетеся? Луснути можна від сміху-у-у! – І Ядзя розревлася як дитина.

    Пасажири, що стояли віддалік, оглядалися, і стурбовано запитували, чи все гаразд. А коли численне потомство індуської пари зі співчуття заридало з нею за компанію, Ядзю підхопила лагідна хвиля взаєморозуміння. Уже невдовзі вона потопала в неозорих обіймах грудастої афроамериканки, тоді як Густав, поїдаючи зацукровані ананаси, використовував нагоду покращити свою англійську.

    Обшмарканий чоловік трохи потупцяв на місці, а тоді непомітно витер кросівки об власні штани. Прямуючи до гейта № 8, він роздумував, чому це, у дідька, жінки поводяться так, що завжди почуваєшся винним.

    * * *

    Літак до Варшави мав уже злітати. Але що таке декілька хвилин порівняно з кількагодинним запізненням! Пасажири виглядали помітно розслабленими. Ще трохи, і вони будуть удома. «Окенцє» привітає їх зіпсованими кондиціонерами, безладом і персоналом, який бовваніє десь у тумані. Ядзя вмостилася біля проходу й пояснила Гуцеві, що він не може сісти біля вікна й спостерігати, чи не відпадають шасі. Вона прагнула, щоб від неї ніхто нічого не хотів, ніхто нічого не говорив, не вимагав уваги, відповідей, якоїсь реакції. Хотіла пережити принаймні найближчу добу. А потім наступну, от і все... Дивилася на впертого Гуця, який приклеївся носом до ілюмінатора, й роздумувала над тим, наскільки великий тягар поклала на власну дитину. Сама розбита й слабка, як равлик з розчавленою черепашкою, вона була для свого синочка нікудишньою підтримкою. Це швидше він не раз її підбадьорював, а йому ж було лише вісім років. Хіба можна від хлопчика очікувати, щоб він завжди був поруч і підтримував матір? Єдиним повірником дитячих жалів було плюшеве страховисько. Але Раймунда вона його теж позбавила. Через власний егоїзм та істеричний поспіх. «Я чудо­­­висько, – подумала Ядзя, – влаштувала своїй дитині пекло з недорікуватою матір’ю й волоцюгою батьком, якого й слід загув швидше, ніж вистигли його капці».

    Мешко мав бути іншим, винятковим, і все-таки, незважаючи на своє кретинське ім’я, він урешті виявився точнісінько таким самим чужим і ворожим для неї, як і всі люди, котрі штовхають одне одного щодня на вулиці. Його вчинок був підлим, огидним і безвідповідальним. Навіть спогад про його голос, запах і присутність призводили до того, що в Ядзі тьмяніло в очах. Усвідомлюючи, що вона робить несправедливі й образливі узагальнення, Ядзя вирішила оминати чоловіків десятою дорогою, і раз та назавжди очистити власну життєву територію від будь-яких доказів існування цієї очевидної халтури Матінки-природи.

    – Перепрошую... Ви мене можете пропустити? Моє місце біля вікна... на жаль.

    Ядзя завмерла, не вірячи власним очам.

    – Ви це що, навмисне робите?

    – Що роблю?

    – Переслідуєте мене через пару кросівок! Ви що, психопат? І тепер будете мене цькувати, доки я не накладу на себе руки?

    – Господи, Боже... Я лише хочу сісти на своє місце, – пояснив не на жарт переляканий чоловік.

    – Клас. – Гуцьо відлип від шибки. – Я вас називатиму паном Шмарком, добре?

    Той не встиг заперечити, бо засвітився напис-прохання пристебнути паски. До нашої трійці нетерпляче квапилася стюардеса. Із кожним кроком вираз її обличчя ставав усе менш суворим, і коли дівчина була вже близько, на її вустах розквітла запаморочлива посмішка, груди випнулися вперед так різко, що мало не порозліталися ґудзики уніформи, а рука торкнулася голови й одним порухом розпустила заколоте волосся, яке хвилею лягло на граціозну шию.

    – Не може бути, – майнуло в Ядзиній голові, – я що, граю в якомусь занюханому серіалі? Що тут відбувається?!

    Тим часом ця розохочена самиця кинулася до чоловіка, який продовжував стояти.

    – Це ви? О Боже... Це справді ви? І-і-і-і!

    Вона повторила це ще кілька разів. Зупинилася лише тоді, коли літак, що прямував до злітної смуги, занесло ліворуч, і зуби стюардеси зустрілися з металевою ручкою банкетного візочка, що стояв у проході.

    – Гм, але ж... спокійно, я тут інкогніто, але це дійсно я.– Задоволений Шмарк кокетливо зиркав довкола, сяючи в посмішці фарфоровою щелепою, вартою щонайменше кільканадцять штук.

    – Ну й дурень, – Ядзя з відразою спостерігала за непристойною сценою, яка одним махом перекреслила доробок ста років фемінізму. Тим часом стюардеса, яку трусило, наче в лихоманці, вперлася, щоб власноруч застебнути пасок цьому VIP-ові. Перш ніж зникнути в надрах службового при­міщення, вона ще раз зашпорталася й зіштовхнулася з такою ж самою збудженою товаришкою.

    – Отак її вирубили ваші феромони. – Гуцьо обернувся до сусіда. – Шкода, що в моєї мами викривлена носова перетинка, і вона слабо відчуває запахи. Жодних шансів отак відреагувати на якогось мужика. Хіба що операцію зробити.

    Ядзя злісно глипнула на свою жахливу дитину, але їй забракло сили, щоб принаймні злегенька придушити первородного. Виснажена всім, що довелося пережити за останні дні, вона мріяла про ванну й чисті труси. Ці прагнення в поєднанні з інтенсивним запахом «Раш» призвели до того, що в Ядзі зростала чимраз сильніша, майже атавістична агресивність до чистенького, вилизаного красунчика. Спокою не давала й думка, хто ж він у біса такий. Актор з мильних опер? Співак? Найзнаменитіший польський стриптизер?

    Голова в неї аж тріщала від усіх цих думок. Попросила келих вина, потім другий. Від учора вона нічого не їла, тому швидко відчула цю специфічну легкість буття, що її дає алкоголь. Гуцьо спав, літак лагідно погойдувався між хмарами, серце поступово переставало стікати кров’ю... На жаль, паскудний шлунок ні сіло, ні впало, підскочив до горлянки, зробивши там трійний аксель і... Ядзя мусила визнати, що незнайомий VIP, що сидів поруч, мав усі підстави, щоб закричати:

    – Ах ти ж курва мать! Це вже занадто, зустрінемося в суді!

    * * *

    Ядзя з полегшею впала на заднє сидіння таксі, на передньому її син мордував водія докладною розповіддю про політ до Варшави. Той щохвилі занепокоєно зиркав у дзеркальце. От зараза, вчора оббивку поміняв на давно вимріяну, під назвою «Спогад про Сахару».

    Звісно, коли Ядзя вже перестала блювати, у літаку почалося справжнє пекло, а їй самій хотілося провалитися крізь землю. Усі метушилися навколо жертви й на мить зависла загроза, що на порятунок убрання цього особливого пасажира прибіжить сам перший пілот, бортовий механік і навіть автопілот. Ядзею ніхто не переймався і їй довелося буквально випрохувати декілька паперових рушників. Гуцьо, що допомагав їй допровадити себе до ладу, раз у раз погрожував, що зараз і сам ригатиме, чим викликав на борту чергові напади паніки. Коли літак нарешті приземлився, ситуація більш-менш уладналася. На щастя, серпень видався дійсно спекотний, та все одно зустрічаючі в залі прильотів були шоковані, побачивши, що один з пасажирів виходить у самих плавках, темних окулярах та із золотим браслетом на зап’ястку. Решта мокрих лахів волочилася за ним по підлозі, залишаючи помітний слід. Тут-таки за таким небуденним видовищем з винуватою міною сунула Ядзя. Її погляд мимоволі стежив за прекрасно розвиненою мускулатурою чоловіка, його підтягнутими сідницями й старанно видепільованою спиною. Для неї це було захопливим видовищем, бо досі вона мала справу виключно із суцільно волохатими мужиками. Ядзя трохи додала кроку й добачила над самою дупою тату: «Верена forever».

    – Тридцять два, п’ятдесят... ну, та нехай уже моє пропало: тридцять два.

    Таксі зупинилося на вулиці на старому Повіслі. Водій вочевидь утратив терпець, коли Ядзя пірнула в глибини гігантської валізи й витягла з неї гаманець. Щось задзвеніло, і вона почала збирати розсипані по підлозі дрібняки. Чоловік безгучно тарабанив пальцями по панелі приладів, намага­ючись опанувати роздратування: запізниться на обід, а нині його улюблений гороховий суп. На копчених реберцях, з підсмаженою цибулькою. Краєм ока зиркнув на хлопця. Той сидів із серйозною міною й вивчав правила перевезення. Взагалі диво, що ця панійка досі його не загубила. У свою чергу хлопчина виглядав більш тямущим, ніж матуся. Де це видано, щоб навіть блузку рівно не застебнути? Жінка мусить бути доглянута... жакетик якийсь, очка підмальовані, зачіска, а тут, маєш – чисте тобі страховисько. Якби його баба була така непритомна, вигнав би її під три чорти. Збирає ті копійки, збирає, ще тут до Риги поїде. Хлопчина вже вибовкав, що вона цілий літак обригала.

    – Та не шукайте вже тих грошей. Ліпше малому який пістолет купити бавитися, чи що...

    Хряснули дверцята й авто від’їхало так швидко, що вони ледве встигли відскочити.

    * * *

    Сходова клітка зустріла знайомими запахами. Хоча Ядзине життя за останній тиждень було повністю зруйноване, тут нічого не змінилося:

    – перший поверх: котячі сцяки й квашена капуста (певне, знову готують біґос);

    – другий поверх: нудотно-солодкі дамські парфуми й старі пісні Єжи Поломського на повну гучність;

    – третій поверх: тихо й затамований подих за дверима (цей здивачілий дідок, як завжди стримить, напевне, причаївшись біля вічка, чи є в нього якесь особисте життя?);

    – і, нарешті, останні декілька сходинок: низька стеля і в Ядзі перехоплює подих від важкого, паркого, застояного повітря. Це їхні володіння: двадцять метрів квадратних дво- чи радше півторакімнатної задушливої мансарди, без ванної, дивом облаштованим туалетом, таким крихітним, що двері в ньому не зачинялися. І виходом крізь єдине віконце на приватну латочку даху – їхньою єдиною розкішшю.

    Живучи тут, вона почувала себе героїнею класичного роману про важку долю самотньої матері, яка постійно голодує, полишена на поталу жадібних домовласників. Між іншим, цікаво, коли кооператив знову підвищить квартплату. У гаманці залишилося лише кільканадцять злотих, на рахунку – не набагато більше. Порожнеча в серці, порожнеча в холодильнику... Гуця знову треба записати до школи (від вересня він мав навчатися в Лондоні), купити йому підручники й нові черевики. Зі спортивного костюма він теж, напевне, виріс. Та ще телефон і стоматолог, звісно, приватний. Пралька поламалася й шибка тріснула... Ядзя, нокаутована підрахунком поточних витрат, сповзла на підлогу, а тим часом її енергійний синок уже заходився бі­ля тазика із пранням. На хвилинку відволікся й побачивши, що діється, витер руки об зимове пальто, яке висіло на стільці.

    – Мамо, не плач. Може, нас іще хтось колись полюбить...

    Вона міцно його обняла. Синок був її єдиною радістю, найвірнішим, найвідданішим другом.

    «Кшш, кшш», щось, схоже на шкряботіння, почулося від вхідних дверей. Ядзя обережно відчинила.

    – О, перепрошую... Я справді не хотів заважати. – На порозі стояв сусіда з нижнього поверху.

    Той самий, котрий стежив у вічко за кожним її рухом. Знав, коли Ядзя йде вранці до крамниці, а о котрій повертається з роботи, у які дні до неї приходять її дві веселі подружки. Едвардові подобалося, як вони напідпитку хихотять на сходах. А якось вони навіть співали непристойних пісень. Але тут вилізла та стара наштукатурена швабра, Мацеякова, і почала на них верещати. Наче то комусь заважає... У будь-якому разі Едвард волів, коли співали вони, нехай і напідпитку, а не цей артист з погорілого театру– Поломський. Який на додачу носив фарбовану перуку. Мужчина мусить уміти постаріти гідно. Сам він лише вуса підфарбовує. Але вуса – то геть інше.

    Тож він стояв на порозі маленької квартирки своєї улюбленої сусідки, і зі смутком спостерігав, наскільки вона пригнічена. Очі підпухлі, заплакані. Певне, має проблеми, бідолашка. Звісно, самотній жінці нелегко. Та зате хлопчина в неї просто диво. Чемний, добре вихований, завжди про здоров’я запитає, от лише... якийсь такий занадто серйозний. Ні щоб із хлопцями вийти, у м’яча поганяти... А він сидить удома цілими днями, а як піде, то тільки з матір’ю. Певне, дуже її любить.

    – А я пошту приніс. Листоноша кинув на килимок... отак, без жодного пошанівку. Я подумав собі, може то щось важливе. Вам шкода було б, якби пропало. Але тут нічого не загубиться, я стежив. Бо я завжди... завжди...

    – Дякую, не варто було клопотатися. – Ядзя взяла декілька конвертів і нещиро всміхнулася.

    Нині їй не хотілося ні про що говорити. Досі вона вважала цього сусіда нешкідливим, милим дідком. Але тепер він видався їй дуже нав’язливим і занадто цікавим.

    – Дуже вас прошу більше не перейматися моєю поштою.

    – Але я... з доброго серця... – пробурмотів той, закусивши губу.

    – Добрі серця існують лише в операційних, за умови, що вони підходять для пересадки. До побачення, пане.

    – Як дивно, – подумала Ядзя. – А я гадала, що старі люди вже не червоніють.

    Вона захряснула двері так швидко, що сусіда не встиг відсмикнути руку, і прищемила йому великого пальця. За якусь хвилину мусила визнати, що вона повелася, як типова садистка. Покалічила невинну людину лише через те, що сама занадто слабка, аби спрямувати свій гнів проти справжнього винуватця. Проти того, хто зовсім недавно був батьком, матір’ю, Господом Богом, святим духом і Че Ґеварою в одній особі.

    – Тепер у нього може бути перелом зі зміщенням, а як ще почнеться гангрена... – Гуцьо вже осідлав свого улюбленого коника.

    – Годі!

    У Ядзі почала посмикуватися права верхня повіка, ще мить і вона вибухне. Відколи себе пам’ятає, її тіло реагувало так у моменти нервових потрясінь. Через це в ліцеї її прізвисько було «Смикалка». Вона його ненавиділа.

    Ядзя почала нетерпляче розривати конверти. Суцільні рахунки, рекламки... А от і лист з її видавництва.

    ...у зв’язку із заявою про розірвання угоди про працю (...) на прохання працівника. Задовольняємо прохання (...) згідно з (...) За згодою сторін... негайне розірвання угоди (...) без попередження за три місяці.

    Дата, підпис, печатка.

    Ще й це на додачу! Здається, це вперше, коли ця задрипана фірма, яка витискала з неї всі соки, погодилася виконати її прохання. Щойно закінчивши навчання, вона гарувала там без жодного підвищення як низькооплачуваний ілюстратор дурнуватих дитячих книжечок про котусика-серусика й стрибунця-пердунця. Ніч, день, неділя – не неділя... Як треба було зробити щось «на вчора» або переробити те, що спартачив якийсь придурок, то звичайно: «Яґа, дорогенька, лише ти, ти впораєшся, задля фірми, потім розрахуємося!». Там вона встигла погладшати, постаріти й скиснути, умерти як художник і перетворитися на ідіотку. А вони собі зараз так просто: «Звільняєшся? Нема питань, бувай, ґуд бай». Срана їхня, загиджена, корпоративна мать!

    Це правда, що вона почувала себе, як представник секс-меншини в президентській канцелярії, але ж принаймні була якась робота. Злиденні копійки кожного місяця, фірмовий басейн і ящик з лахами, у якому можна було собі щось знайти, якусь шмату, що набридла директорській жоні, вель­можній Леді Ботокс. І кий біс її підштовхнув, аби так відразу розривати угоду, ні, щоб взяти відпустку за власний рахунок? Роздивитися в Лондоні, переконатися, чи й справді Мешко все залагодив. Ще б пак, що тут скажеш: була й гарненька квартирка, і перспектива роботи в діаспорній газеті, навіть дитяча кімната. На жаль, адресаткою цих благ виявилася не вона. Та, на яку він спокусився, була років на десять молодшою й кілограмів на двадцять худішою. Принаймні, те, що Ядзя встигла побачити.

    – Мамо... ма-а-а-амо... – голос дитини ледь долинав крізь застиглу лаву думок, – знову в тебе те око сіпається.

  • Отзывы пользователей

    Что Вам понравилось в этой книге?

    Оцените ее *

    Оценка:

Comments

Условия действия прайс-матча в магазине «Читайка»:

  1. Исходные данные книги (название, автор, издательство, ISBN, год издания, формат, тип обложки, кол-во страниц) по ссылке на другой интернет-магазин и в "Читайке" должны быть идентичными.
  2. Можно указывать цены только украинских интернет-магазинов.
  3. Б/у и акционные книги в прайс-матче не участвуют.
  4. Специальное предложение является действительным, если книга по ссылке на другой магазин есть в наличии.
  5. Программа по начислению бонусов в «Читайка-клубе» остаётся актуальной!