В корзине
товаров: 0

Хто такий Ігор?

Нет в наличии

36,00 грн

Книга больше не появится.

Нашли книгу в другом интернет-магазине дешевле? Мы оплатим разницу!
На следующую покупку в нашем магазине вы получите:

скидку 1,08 грн

(3% от текущей покупки)

Хто такий Ігор?

Кликните по изображению для просмотра в полном размере

Уменьшить
Увеличить

Больше изображений

  • Дополнительная информация
    • Формат
    • 105Х190
    • Язык
    • Украинский

    Уривок з роману Галини Вдовиченко «ХТО ТАКИЙ ІГОР?»

    - … І ще бринзи триста грамів і банку оливок з кісточками.

    Не встигла спакувати продукти у пакет і взяти решту, як почула з-за прилавка:

    - Це ваш пес?

    На мене дивилася напарниця продавщиці, яка щойно важила мені бринзу. Голос міліцейський, погляд суворий та недовірливий як у стража порядку. Я глянула вниз – до моїх ніг тулилося кудлате непорозуміння: клаповухе, брудне й безпородне. Висолопавши язика, віддано зазирало в очі.

    - Вхід із собаками категорично заборонено! – пригрозила продавець-міліціянт. – Онде оголошення на вході!

    - Вибачте… - пробурмотіла я.

    Клаповуха чорнявка помітно збадьорилась та енергійно задріботіла за мною до виходу.

    - Ну ти даєш! – сказала я їй на вулиці. – Переплутала мене з кимось?..

    Собака радісно гавкнула, не зводячи з мене погляду – і це, очевидно, означало, що вона мені довіряє і має намір зійтися ближче.

    Я відірвала сосиску – і та миттєво зникла у маленькій пащі. Простягнула другу – чорнявка і її заковтнула, не жуючи…

    Від гастроному, який дивом тримався під наступом супермаркетів, до мого будинку – метрів сто. Нехай буде так: якщо собака бігтиме за мною до під’їзду, тоді… подивимось… Тоді що?.. Візьму її до себе? А хто нею опікуватиметься?

    Хоч би ця клаповуха передумала… Веду за собою на невидимому шнурку купу проблем.

    І собака прочитала мої думки. Кілька метрів ще бігла за мною, а тоді зупинилась і повернула назад.

    Я змусила себе не озиратися, неочікувана непотрібна перспектива виникла й зникла сама собою, але настрій чомусь зіпсувався.

    - Не переймайся…

    Це був Сашко. Наздогнав мене й пішов поруч.

    - Не можна ж підбирати усіх, хто захоче бути з тобою.

    У магазині був? Чи вже на вулиці нас побачив?

    - А ти тут як?

    - До друзів іду. Шукаю вулицю Миколайчука.

    - Он там вона. Зовсім поруч.

    Я взялася пояснювати трошки більш завзято, аніж варто було б.

    Перед моїм під’їздом у Сашка в руках тріснув пакет з продуктами, він ледве встиг підхопити з розірваного целофану пластикову пляшку кефіру, а решта випала нам під ноги – гірчиця, пачка чаю, упаковка сардельок – добре, що у захисній плівці…

    Позбирали у чотири руки, гірчиця знову вислизнула на асфальт, і я запропонувала піднятися до мене за торбинкою.

    Двері відчинила Анька – серйозна як Кролик з «Вінні Пуха». Поправила окуляри, здивовано розглядаючи мого супутника.

    - Дай пакет, - сказала я.

    - Добрий вечір! – сказав він.

    Анька забрала у мене сумку з покупками, зазирнула всередину.

    - Ви їли? – запитала я, аби не мовчати.

    - А що їсти? - була мені зухвала відповідь, ніби у холодильнику не стояв баняк з борщем.

    - А самій приготувати?.. – перейшла я у наступ.

    Анька моя стенула плечима, принесла пакет, театральним жестом забрала розірваний – і ми побачили на целофані чіткі сліди пальців. Пакет не тріснув - у нього було вирвано бік.

    - Ви навмисне його подерли? – здивувалась донька.

    Гість здійняв брови…Скрутив кумедну мармизу… Хотів щось сказати, але передумав. Ми з Анькою не спішили заповнювати паузу.

    - Якби ви знали, як я вмію готувати… - сказав він. – Ви б негайно запропонували мені пройти на кухню. Ризикну видатись нав’язливим… І запропоную приготувати на вечерю протитанкові їжаки з сосисок.

    …Через п’ятнадцять хвилин вечеря парувала на столі: Сашко зробив навхресні надрізи з обох боків сосисок і підсмажив їх на олії – вивернутими кінцівками вони й справді нагадували протитанкові загорожі зі шкільних підручників історії. До сосисок приготував баклажани – запік їх цілими у мікрохвильовці, а тоді розрізав уздовж навпіл і присмачив майонезом. Білі нутрощі виглядали не дуже апетитно, натомість аромат щедро компенсував недоліки візуального сприйняття.

    На чужій кухні Сашко почувався, як на своїй. Мене це трішки напружувало.

    - Вау!!! – увірвалась до кухні Яська (не виношу усі ці вау!, упсс! і переможне, супроводжуване том-і-джерівським жестом й-єс!). – Думаю, що це так пахне? А ви хто?

    - Фреді Крюгер, судячи із залишків пакета, - випередила гостя Анька.

    Зовсім обидві вийшли з-під контролю. Зроблю їм ввечері розгін по повній.

    - Це Олександр! – вискочила і я, мов Омелько з конопель. – Він у нашій газеті веде розділ «Смакота».

    Жоден мускул не ворухнувся на його обличчі.

    - … і програму «Парубоцька кухня» на телебаченні, - не кліпнувши оком додала я.

    - Вв-ауу! – зблиснула очима Яська. – Круто!

    Анька голосно гмикнула. Нейтральний вигук, більше схожий на схвальний.

    Їли вони утрьох зі здоровим молодим апетитом, не уриваючи розмови. Анька з’ясовувала, чому їм не вдався козацький куліш, який вони готували на вогнищі у Карпатах. Сашко дотепно робив розбір помилок. Мої реготали. Яська відверто кокетувала. Я набурмосено жувала баклажани, почуваючись матусею двох Лоліт, зайвою на цьому святі життя. А мої діви змітали їжу з тарілок із таким веселим завзяттям, ніби зазвичай їх годують лише канапками з чаєм.

    Вже у дверях, коли усі разом проводжали автора тріумфальних протитанкових їжаків, я заявила:

    - Не забудьте, колего, принести завтра заплановану кулінарну сторінку. Ви, здається, обіцяли рецепт страви «Язикатий Хвесь»?

    - «Язикатий Хвесь» та «Курка у пір’ї», мем! Вони пасують одне одному, - відповів він. – Досконале поєднання.

    - Успіхів! – побажала я крижаним тоном.

    Мене добило це ідіотське мем з тієї ж недолугої опери, що й упс та вау.

    - Ну вибач, справді вибач! - сказав він, набравши мій номер через десять хвилин. – Я хотів познайомитись з твоїми дітьми, хотів їм сподобатися. Ти - у гастроном…

    (який гастроном?)

    - … я за тобою…

    (а-а-а, гастроном...)

    - Почув, як ти не змогла сказати про пса, що він не твій, хоча було зрозуміло, що ти цього приблуду бачиш вперше. І подумав, що ти мене не проженеш…

    Часом гнати вгору, перескакуючи через сходинки, дуже небезпечно. Опиняєшся у певній точці зарано, захеканий і виснажений, і розумієш, що даремно так спішив. Сашко пришвидшив події, напрям розвитку яких я навіть не встигла як слід відчути. Ми пропустили якийсь суттєвий етап. І моя цікавість до цього хлопця раптом здулась, як повітряна кулька.

    Так все добре починалося, і так швидко закінчилось. Через брак терпіння й витримки.

    А може, я просто відчула себе зайвим колесом до воза у тому веселому шарварку на кухні. Спостерігачем, а не учасником. Хоча теж люблю ні про що й без приводу потеревенити-пореготати зі своїми малими. А тут – ні сіло ні впало – згадала волосину у ванні. Ту, набоківську, знаком запитання. Як символ одного з варіантів присутності дорослої жінки в житті чоловіка. За примхливою асоціацією розрізнені враження збіглись у часі, зліпились докупи – гливкий вийшов кльоцок. Не проковтнеш.

    Про що роман?

    - Про кохання, - говорить Галина Вдовиченко (на фото). - Хоча видавці хотіли видавати роман у серії «Виробничий роман»… Можливо, тому, що моя героїня працює у газеті, у відділі новин, а газетярську кухню я добре знаю. Натомість довелося консультуватись з фахівцями щодо особливостей інших «виробничих» сфер, скажімо, ресторанного бізнесу. І, все ж таки, головне у романі - тема пам’яті, знання, розчиненого у крові, помітного чи непомітного впливу на людей життєвих законів, вироблених усіма попередниками. Важливість того, що ми відправляємо самим собі у своє майбутнє і що залишимо дітям та внукам у спадок. Так часом дзвонить телефон, а ти наперед знаєш, хто це. Чомусь саме цієї хвилини безсумнівно впевнений у своєму знанні. Однак далеко не завжди можна так швидко переконатися, помиляєшся чи ні. Більшість наших вчинків не дають миттєвого результату. Але за кожним тягнутиметься шлейф, часом – довший за життя. Пишучи роман, я думала про те, як важливо людині вміти запитувати себе про такі речі, на які лише ти сам можеш шукати відповідь і ніхто тобі не допоможе й не підкаже. І це зазвичай дуже прості запитання. Тому «Хто такий Ігор?» - це роман про необхідність ставити собі прості запитання.
     

  • Отзывы пользователей

    Что Вам понравилось в этой книге?

    Оцените ее *

    Оценка:

Comments

Условия действия прайс-матча в магазине «Читайка»:

  1. Исходные данные книги (название, автор, издательство, ISBN, год издания, формат, тип обложки, кол-во страниц) по ссылке на другой интернет-магазин и в "Читайке" должны быть идентичными.
  2. Можно указывать цены только украинских интернет-магазинов.
  3. Б/у и акционные книги в прайс-матче не участвуют.
  4. Специальное предложение является действительным, если книга по ссылке на другой магазин есть в наличии.
  5. Программа по начислению бонусов в «Читайка-клубе» остаётся актуальной!